Римські канікули. Поліна Ліміна

На VII Мистецтвознавчому конкурсі перше місце виборола Поліна Ліміна. Stedley Art Foundation публікує її враження від призової подорожі до Риму.

Вечір п’ятниці. Я прямую до Ватикану. Сонце, хоча вже й починає сідати, проте тепле й навіть трохи незвичне мені – після довгої зими в Києві, італійські шістнадцять градусів видаються справжнім подарунком. На вулиці Віа делла Кончіліаціоне я вирішую взяти морозиво, після чого сідаю на найближчий парапет та готуюся насолоджуватися приємним вечором. До мене підходить чорношкірий хлопець, який неподалік продавав різні штуки туристам. Безцеремонно бере мою руку (вільну від морозива), надягає на неї якийсь браслет із вирізьбленими слониками та сипить безглуздими компліментами. Я пручаюся, однак він говорить, що це “for free” і відходить у інший бік. Мені дуже хочеться спокійно доїсти морозиво на парапеті з виглядом на Ватикан, тому я намагаюся абстрагуватися та зосередитися на моїх уявленнях про приємний вечір. За десять хвилин я встаю та рухаюсь до Базиліки святого Петра. Хлопець хутко наздоганяє мене, перегороджує дорогу та починає показувати фотографію якоїсь дитини й говорити, як його родині в Африці потрібні гроші. Я з чистим серцем повертаю браслет зі слониками – бартер не відбувся.

Вечір п’ятниці. Вже стемніло, а я йду по лінії Площа Венеції – Колізей – Пантеон. Навколо величезний натовп, мені трохи дурно від постійного гамору. Кілька разів я зупиняюся, щоб подивитися в навігаторі напрямок мого маршруту – але кожного разу за кілька секунд мене оточують такі ж самі жебраки, ідентичні тому юнаку біля Ватикану, та хапають за плечі й руки. Потроху мене охоплює паніка. Колізей я оминаю швидким кроком.

Ранок суботи. Я стою в черзі до музеїв Ватикану. Завчасно квиток я не придбала, а місцеві «підприємці» продають його вдвічі дорожче, ніж у касі. Величезна черга стає лише підготовкою до того, що буде всередині: там тебе несе щільним потоком у напрямку Сікстинської капели, байдуже, хочеш ти туди потрапити, чи ні. У натовпі мені все ж вдається захопитися масштабом папської колекції, а у блоках із модерним і постмодерним мистецтвом я навіть починаю посміхатися: роботи Френсіса Бекона, Марка Шагала та Отто Дікса видаються влучної іронією в цьому комплексі. Однак найбільша іронія чекає на мене попереду. За кілька залів до Сікстинської капели починають з’являтися великі таблички: не розмовляти та не фотографувати. Гіди різними мовами голосно розповідають своїм групам, що капела – святе місце, тож потрібно на кілька хвилин забути про бесіди й соцмережі, насолодитися моментом, звернутися до себе й до бога. Я теж внутрішньо готуюся до зустрічі з Мікеланджело. Потік людей вносить мене до капели. Відвідувачі більш-менш мовчать і майже не фотографують. Наближенню до величного заважає лише кілька деталей: щохвилини працівники музею кричать у мікрофон “keep silence please”, а охоронці не дають зупинитися й на кілька секунд. Я думаю про себе, що людина, яка зможе звернутися до себе й до бога в такій обстановці гідна найвищої пошани.

День суботи. Я вийшла з Ватикану й сіла їсти піцу. Мене переповнює щастя: я вже зірвала швидким рухом пластир туристичних місць, поставила галочку навпроти визначних пам’ятокі тепер, із чистою совістю, можу нарешті пізнавати місто. Вулицями, що розташувалися поодаль від центру, я прямую до музею сучасного мистецтва з чудовою абревіатурою MAXXI. Просто неба біля кав’ярень і барів стоять кікери та пінг-понги, під деревами влаштовують маленькі пікніки, сонце заливає широкі Viale й вузькі Via, а людей, нарешті, вже можна сприймати не як суцільну масу, а індивідуально: вдивлятися в обличчя, спостерігати за манерами, вслуховуватися в голоси та інтонації. До MAXXI я приходжу вже цілком радісна й наповнена енергією живого міста. Моя терапія продовжується. У одній із тимчасових виставок TheStreet. WheretheWorldisMade я зустрічаю тотальну інсталяцію, яка зображує той туристичний Рим, що я спостерігала до цього. З екранів лунає дратівливий шум, все хаотично рухається, твій шлях обмежений різними перешкодами, а за всім цим не видно головного – людей. Ця частина експозиції діє на мене, як розмова з другом: «не хвилюйся, всі це переживають», – наче заспокоює МАХХІ.

Вечір суботи. Я продовжую поглинати місто, яке подобається мені. Дороги заповнені мотоциклами – я думаю, що теж потрібно навчитися їздити на байку. У невеликій оранжереї садівник доглядає за квітами – я трохи заздрю його роботі, вона мені видається дуже романтичною та відповідальною. Італійка похилого віку з осудом в очах дивиться на моє синє волосся і хитає головою – я дивуюся, бо в Києві на це майже ніхто не звертає уваги, а от у Римі такі речі помічають і коментують (частіше, все ж, у позитивному ключі). А на дорогах усі місцеві йдуть на червоне світло – я, у черговий раз, із посмішкою згадую, як у дитинстві від дорослих чула про «правильність європейців», і що вони завжди дотримуються правил дорожнього руху. У цей суботній вечір, на тихих і водночас живих римських вулицях люди наповнювали мене думками й відчуттями, а не відбирали їх, як минулої доби. 

Неділя. На диво, за два насичені дні ми з Римом змогли пройти стадії неприйняття та порозумітися. Символом цього примирення стає Національна галерея сучасного мистецтва. До неї я йду вже улюбленим парком довкола вілли Боргезе та підіймаюся довгими сходами, на яких кам’яні леви тішаться сонцю в котячих позах. Ці леви можуть сповна передати мої відчуття від Національної галереї. Я ніколи не бачила настільки світлого, легкого та комфортного музею сучарту. Можливо, для когось це недолік, однак тонка гармонія експозиції йде врозріз із тим, як гостро та «у лоб» зазвичай намагаються презентувати «актуальне» й «сучасне», і дарує дуже свіжі відчуття від запропонованих концепцій. Впродовж усього дня я перебуваю в піднесенні.

Ранок понеділка. Я прямую до аеропорту. «Головне – вчасно піти з гостей», – говорили мені батьки в дитинстві. Гадаю, що з Рима я поїхала трохи зарано, але, в принципі, більш-менш у потрібний момент. Італійська столиця розкрилася мені саме на тому етапі, коли бажання повертатися вже з’явилося та ще не зникло. Спочатку я боялася, що Рим – мертве місто, закам’янілий пам’ятник. Відлітаючи додому я по-справжньому раділа, бо і в цьому «музеї просто неба» побачила рух і життя.

Загрузка...