Міланські мандри. Євгенія Нестерович

Подорожні нотатки – жанр дивний, і максимально широкий за наповненням. Особливо, якщо йдеться про подорож «із задоволенням і не без моралі», а саме: знайомство з італійською культурною спадщиною. Не знаю, чи Мілан – це саме те місто, куди варто податися з такою метою. Значно більш видатні у цьому сенсі Флоренція, Венеція чи Рим, мабуть, вражають куди більше. Але я вперше була в Італії загалом, і можливо, для центрально-європейки починати пізнавати Італію з півночі навіть логічніше.

Ще коли я збиралася, подруга, що мешкає у Мілані вже п’ять років, запитала, що мене цікавить: шопінг чи музеї? Виявилося, що це передбачає дещо різний час відвідин. І мій варіант – середина грудня – більше пасував саме для культурної програми. 

Побутове

Морозний і сонячний, Мілан виринає з-поза прекрасних Альп, і від самого аеропорту дивує ніби між іншим. Попри пару з рота, у подвір’ях вздовж залізниці тут і там видніються соковиті зелені пальми, а вузькі дерев’яні віконниці видають звиклу спеку цих місць густими жалюзі. Напевно, треба чесно зізнатися: найперше в нових містах я люблю роздивлятися саме споруди; люди, звісно, не менш цікаві; але дивитися на них так довго і зачудовано не вийде.

Мілан – старовинний, і про це вам нагадає фортеця Сфорца у самому його центрі. Але і Мілан – сучасний та прогресивний: поруч із замком, на площі Кадорна – відома з туристичних листівок і завжди обліплена позуючими до знимки скульптура 2000 року «Голка, нитка і вузлик», створена парою художників Классом Ольденбургом та Кузі ван Брюгген, – нагадує про столицю моди, про кольори транспортних гілок міста, і про його постійний рух. До речі, міланське метро – навдивовижу зручне для немісцевих відвідувачів: прекрасно організована логістика і дуже дружній інтерфейс вказівників та електронних автоматів. 

Але найкраще, що варто зауважити у громадському транспорті Мілану – це старенькі трамваї. Старанно відреставровані, вони їздять на кількох маршрутах через центр (і не тільки), відмінно функціонують, і створюють особливе відчуття затишку. Помітно, скільки дбайливості було потрібно докласти, щоб механічні дерев’яні відкидні сходинки і складні дверцята продовжували працювати.

До речі, ту саму любов до старого, не-модного, не глянцувато-нового, можна побачити і у вітринах більшості маленьких магазинів, перукарень, кав’ярень. Старі плакати з красивими дівчатами мало не з вісімдесятих, надщерблені вази для квітів і бувалий вже кавник, відполіровані ліктями столи… Усі знайомі тут – усі ці десять чи п'ятнадцять дядьків і дідуганів в капелюхах і смішних дутих куртках. Товчуться біля барної стійки, всіяної пустими горнятами від еспресо, шелестять газетами, їдять навстоячки каннолі, сміються, кидають монетки в ігрові автомати і вчать великого пса сидіти і давати лапу. Коли я заходжу близько десятої ранку у їхнє царство, де з жінок – одна лиш кореянка за баром, вона всі на долю секунди замовкають, міряють мене поглядами, і я розумію: ця країна – ще більш патріархальна, ніж можна було передбачити.

Проте, вона також і простіша, аніж можна було сподіватися. Мілан доглянутий, він не приховує свій добробут, але – не хизується ним. Навіть у найбільш туристичних точках старого міста ціни у ресторані будуть вам по кишені, а офіціант виконає усі забаганки (хоч чайові тут не аж так поширені і зовсім не обов’язкові). Може тому у Мілані було так приємно обідати чи вечеряти на самоті: прекрасна добротна їжа без надмірної вишуканості, але зі знанням і любов’ю, приємний сервіс, і вже-майже-святковий міський краєвид за скляною вітриною тратторії – роздивляйся до знемоги, всотуй кольори сутінків, підсміюйся з місцевих модників, а ще більше – з їхніх собак. 

Артистичне

Маючи всього три дні, один з яких – понеділок, я вирішила не намагатися охопити усе, і дозволити собі «повільний музеїнг» – екскурсії без поспіху і з читанням усіх наліпочок, підписів та пояснень. І думаю, це був правильний вибір.

Pinacoteca di Brera – одна з найбільших галерей Мілану, заснована, фактично, на загарбаннях Наполеона з навколишніх церков та монастирів Ломбардії. Саме так тут опинилася унікальна колекція перенесених до музею настінних фресок, а також неймовірна кількість релігійного живопису та іконопису. Стільки версій Мадонни я не бачила, певно, за все своє життя.

Але найцікавіше не це, і навіть не наявність в колекції Рафаеля, Веронезе, Тінторетто чи Караваджо. Найцікавіше те, як оперують такою строкатою і не дуже «актуальною», з точки зору сучасної публіки, колекцією. Пінакотека Брера позиціонує себе як місце відкрите (аж до демонстрації сховищ через скло), освітнє (тут варто зауважити, що Міланська академія мистецтв знаходиться у тому ж палаццо, що і Пінакотека, і студенти щодня минають у коридорах давні барельєфи та скульптури з колекції галереї), та інтерактивне (наприклад, тут є три види підписів до робіт: білі – написані істориками мистецтв, традиційні; молочні – спеціально для родин з дітьми; і бежеві – авторські, підписані відомими поетами, письменниками, науковцями). Або проект «Діалог»: вперше поруч виставлені роботи Караваджо та його ж копії авторства Луїса Фінсона (Louis Finson), і у серії спеціальних подій гостям галереї пропонують поглянути ближче на питання атрибуції творів мистецтва, на копію та оригінал – через призму часу та численних досліджень. Що вже казати про реставраційну майстерню: за склом ви можете безпосередньо спостерігати за роботою майстрів над відновленням монументального портрета Святої Катерини.

 

Аудіогід галереєю інформативний, але не дуже розважальний – сама тональність оповіді трохи втомлює, хоч і детально розказує, чому і за що варто цінувати цю чи ту роботу. Є кілька залів, вирваних з хронологічного плину – це приватні колекції мистецтва ХХ століття, як-от колекція Марії Йезі, подарована музею у 1974. Тут і впізнаваний Модильяні, і тривожно-ритмічний Карло Карра, і несподівано ніжний Джорджіо Моранді, і магічний (щойно читаний за порадою друга, бо ще і письменник!) Альберто Савіньйо. І хоч після десяти залів релігійних мотивів контрастний перехід дає тобі просто одразу кілька ляпасів, цей зал тут не зайвий; його зуміли обґрунтувати і вплести у канву оповіді, яку веде Пінакотека Брера зі своїми гостями. Музей чесно визнає свої переваги і недоліки, і добре користає з перших, чим вдало затуляє можливе розчарування другими.

Головний міланський скарб у сенсі культурної спадщини (і це вам скаже всякий путівник) – це, ясна річ, «Тайна вечеря» Леонадро да Вінчі у монастирі домініканців Санта Марія делла Ґраціє. І щоб побачити її, вам треба запланувати це принаймні за півтора місяці. Звісно, в останній день в Мілані я дізналася дещо майже очевидне: майже усі місця бронюють і викуповують наперед прудкі екскурсоводи, хостели та готелі, щоб потім перепродати своїм гостям. Тож можна було шукати дорогої удачі і у такий спосіб – але повільний музеїнг все більше подобався мені своєю свободою і відсутністю поспіху (кажуть, біля фрески Леонардо кожна група може перебувати не більше 15 хвилин!). 

Наступного дня (після гарячого шоколаду ідеальної гіркоти і густини неподалік від Кадорна) я вирушила на південні міланські околиці у пошуках Prada. І це не те, що ви подумали. Це нова локація фундації Прада (Fondazione Prada) – поєднання реновації старих промислових будівель (сім корпусів гуральні 1910-х рр.) та творення нової архітектури (три нові приміщення, вписані в історичний комплекс архітекторами бюро OMA на чолі з Ремом Кулхасом (Rem Koolhaas).

 

Тут можна почати кілька різних, вкрай важливих для України розмов. Наприклад, про сміливість культурних інституцій (це і про контент, і про формат, і про атмосферу місця); про їхні амбіції піонерів фронтиру (навколо локації – залізничні колії у ярку, автостоянки, будова, і жодного натяку на джентрифікацію, окрім маленького милого хостела у сусідньому кварталі дорогою до метро). Можна також розповісти про те, з якою увагою до найменших дрібниць відновлено, підібрано та допасовано між собою нові і старі фактури – дерев’яну бруківку на прохідній у гуральні і матово-сріблясті панелі входу до нового скляного корпусу, неонові лаконічні вивіски з назвами корпусів і суворі сірі стіни колишніх цехів, тепер частково відтінені величезними дзеркалами, чи золотий ззовні і повністю холодний всередині Будинок з привидами (де так ідеально вкладені експозиція інсталяцій Роберта Гобера (Robert Gober) та дві роботи Луізи Буржуа (Louise Bourgeois), що просто не хочеться виходити з цих маленьких похмурих кімнат!).

Загалом – понад 20 тис. м. кв. для мистецтва та освіти, а на додаток – бібліотека, бар та книжковий магазин. Остання з планованих добудов – Вежа – ще в роботі. Але тут вже є кінотеатр з постійною програмою і чотири виставки. Slight Agitation – експозиція-у-процесі, мінлива і задумана спеціально під циліндр залу «Цистерна». Ретроспектива William N. Copley під кураторством Germano Celant – 150 робіт самого художника та ще кількадесят перлин його приватної колекції – Макс Ернст, Рене Магрітт, Мен Рей. Перша в Італії виставка американки Беті Саар/Betye Saar «Uneasy Dancer» (куратор Elvira Dyangani Ose) – вудуїстські інсталяції, асамбляжі, колажі та скульптури 1966 – 2016 рр. Kienholz: Five Car Stud – масштабна вибірка робіт Едварда Кайнгольца та Ненсі Реддін Кайнгольц 1959 - 1994 рр. (Edward Kienholz and Nancy Reddin Kienholz), схожа на візуалізацію нічних кошмарів, і чомусь відтоді досі актуальна своїми жахами. Також у комплексі – дві постійні експозиції: Thomas Demand, Processo grottesco – документаціяі автодослідження автора, та Robert Gober/ Louise Bourgeois – стерильні і символічні об’єкти Гобера, і страшно інтимні, тілесні аж до нестерпного, вуайєристські інсталяції Луїзи Буржуа. І головне, що має фундація Прада – це досить багато відвідувачів навіть у понеділок. 

Там є ще стільки всього: музей науки Леонардо, музей побуту у палаці Сфорца, музей Дуомо біля центрального собору Мілана (на який я все-таки встигла піднятися і навіть прогулятися по даху!)… Зрештою, так і не бачила «Тайної вечері»... Хоча, натомість сама неодноразово повечеряла у таємних, і від того ще більш привабливих, «домашніх» місцях. До речі, жодного разу не вдалося мені подолати італійську порцію страви – всього забагато, щедро і з надлишком. Італія для мене видалася така – трохи надмірна, з надто яскравими кольорами серед зими, надто гострими смаками у знайомих, здавалося, стравах, неохопна з усіма своїми красотами, які варто було би побачити.

Загрузка...