Коментарі членів журі V Мистецтвознавчого конкурсу

Віра Балдинюк

№1 -  8 балів. Хороший виклад, актуальні приклади проектів, але сумнівні засновки, заперечується значення факту як такого, свідчень очевидців, архівів. Інші автор(к)и конкурсу також пишуть про міфологізацію історії, але дещо обережніше й коректніше.

№2 – 10 балів. Доречне цитування, несподіваний ракурс проблеми пам’яті через аналіз візуального образу, який часто заміщує чи доповнює історичні наративи.

№3 – 3 бали. Школярський виклад на початку, друга частина з аналізом проектів – якщо автор вживає вислів «феміністичий тренд», то навряд чи можна довіряти його інтерпретації «напливання жіночого безформенного тіла на тверду чоловічу решітку».

№4 – 10 балів. Місця пам’яті, отруєні забуттям простори, цікаве коментування актуальних робіт, вдало підмічені паралелі, власний досвід та сильна особиста позиція.

№5 – 8 балів. Непогано, але допрацювати точність і чіткість формулювань.

№6 – 9 балів. Яскрава, але надто коротка робота, яка дає привід замислитися над аспектом пам’яті в державних інституціях. Я би взяла такий текст на доопрацювання з авторкою, хороша тема й потенціал письма. 

№7 – 10 балів. Автор(ка) вдало розгортає метафори, підкріплюючи їх мистецьким матеріалом, звертає увагу на те, що процеси декомунізації цілком вписуються в звичну схему нашого ставлення й поводження з історичною та мистецькою спадщиною своєї країни та інших народів.

№8 – 9 балів. Чорнобильська тема ритуально виринає переважно в річницю трагедії, автор(ка) ж розглядає простір Чорнобиля як можливість через минуле формувати культурні політики майбутнього, використовуючи мистецькі практики. Відчувається знання контексту й сучасних поглядів на посткатастрофічне суспільство. Єдина заувага – обережніше з формулюваннями кшталт «прямий шлях до європейської культури», а також із критикою запрошених художників, які заздалегідь нібито «не можуть» зрозуміти локальний контекст.  

№9 – 6 балів. Цікаві, але багато в чому поверхові судження без належного опертя на теорію. 

№10 – 3 бали. Погане володіння мовою, відсутність стилю, форма не надто вдалого реферату.

№11 – 9/10 балів. Поетичне й ліричне письмо високого рівня, автор(ка) розвиває ідею природи, яка «переростає» трагедії історії й часом запам’ятовує більше, ніж пересічна людина. Єдина заувага – теза розгортається на прикладі лише одного проекту, було би цікаво проаналізувати ще кілька робіт.

№12 – 7 балів. Цінна теза про множинність пам’ятей і важливість культурної критики для їхньої  репрезентації, а також згадані імена львівських художників з проекту ЦМІЛ.  

Оксана Баршинова

Мої фаворити:

1 місце - № 4

Зрілий текст, легко читається, все логічно викладено, прекрасна композиція. Жодна думка "не повисає в повітрі", має свій розвиток і продовження. Є розумний баланс між прочитаним і продуманим.

2 місце - № 2

Відчувається серйозна начитаність авторки, навіть коли вона не посилається безпосередньо на джерела, - це зумовлює своєрідну "насиченість" тексту. Цікавою є дуже різноманітна підбірка творів для розгляду, об'єднана спільною проблематикою.

3 місце - № 11

Імпонує зосередженість на одному творі. Можна посперечатися з висновками, але це прекрасний приклад аналізу, до якого залучено й обізнаність з творчістю автора, і літературні асоціації, і власний досвід.

Ольга Балашова

Перше місце я віддала тексту 9 в якому особистий досвід автора стає тим емоційним ключем, який дозволяє читачеві легко увійти в складну тему та шукати власні відповіді на питання, озвучені в тексті.

Друге місце я би поділила між 1 і 8 текстами через оригінальність та діалогічність авторських роздумів. Вони провокують читача, змушують не погоджуватися, дискутувати, та зрештою пропонують шукати свої відповіді на непрості виклики часу.

Третє місце  текстам №11 і №5 за мистецтвознавчий аналіз.

Олена Червоник

Загалом, на жаль, есеї виявилися набагато слабшими за заявлені пропозиції. Це говорить про те, що не вистачає інтелектуального багажу, щоб думку, розміром в один параграф, розвинути в повноцінний текст.

Ще одне велике зауваження майже до всіх есеїв: ніхто не оформлює належним чином цитовані тексти. Майже у кожному з них є посилання на Зонтаг, Беньяміна, Поллока і т.д. в дусі “Сюзан Зонтаг якось сказала” - без жодних бібліографічних нотаток, з якого конкретного тексту походить ця цитата Зонтаг; чи взагалі це цитата чи вільний переказ; якою мовою її прочитав автор/ка; чи автор/ка її сам/сама переклала на українську і т.д. Це фантастична, неприпустима халатність, яка миттєво маркує усі ці тексти як псевдонаукові. В принципі, майже усі ці есеї можна сміливо викинути в смітник, бо за формою написання вони становлять той жанр, який я для себе називаю “кухонною філософією”. В подальшому дуже рекомендую для конкурсантів робити якусь настановчу сесію з вимогами до того, що є науковим, а в загальному розумінні, відповідальним текстом. “Науковий” в цьому контексті не означає статтю, що пишеться суто для університетської збірки якої-небудь вченої ради. Науковий тут – відповідальний. Популярна мистецтвознавча критика, популярна журналістика теж має бути відповідальною.

Я виокремила для себе чотири тексти. За жанром вони дуже різняться. Якщо треба все ж таки ранжувати переможців, то треба буде вибирати між жанром дослідницького академічного тексту (#7), аналізом одного твору, що становить літературний, майже поетичний відгук на певний мистецький твір (#11), аналізом одного твору на кшталт exhibition review (#5), та текстом, що більше нагадує логіку журналістського розслідування (#8)

Я все ж таки схиляюся до дослідницького тексту як до переможця на перший сходинці. Це текст #7 – він найбільш прямолінійно відповідає заявленій темі. Трохи схоластично та відсторонено, але прозоро та чітко аналізує види пам'яті з їх прив'язкою до мистецтва. Чи не єдиний текст, який має посилання на конкретні опрацьовані джерела і навіть на конкретні сторінки з цих джерел. Більш того, авторка обізнана з сучасною філософською думкою України, знаходиться в полі культури країни, зокрема посилається на Єрмоленко, Кебуладзе, але не обмежується лише Україною. Посилається на іноземні джерела (роблю висновок, що людина активно читає культурологічну літературу англійською мовою).

Авторка подає найбільш вичерпну категоризація того,  чим можуть бути різні види пам'яті (пам'ять як процес, як конструкція, як досвід, як процес забування, як тілесний маркер). На противагу іншим авторам, які розуміють множинність пам'яті як множинність інтерпретацій однієї події – не те, щоб остання позиція була хибною. Але авторка цього тексту залучає набагато ширший інтелектуальний ландшафт.

Кожна категорія базується не просто на домислах авторки, а підкріплена посиланнями на дослідження інших – відчувається, що авторка провела певну дослідницьку роботу, а не просто виклала свої поверхові думки з приводу. Кожна категорія підкріплена художнім прикладом. Загалом, це текст, який можна далі розвивати в грунтовну наукову роботу.

#11 – Примирення з болем: “Рани” Юрка Вовкогона – я цим текстом зачудована саме як текстом. Це найбільш поетичний есей, тобто найбільш есеїстичний есей – не академічний текст, не журналістське дослідження, не виставковий огляд, а саме есей, де відчувається сильний авторський голос – голос людини, що розповідає насамперед свою історію, і вже потім історію певної художньої роботи.

Один із беззаперечних плюсів – чудовий приклад формального аналізу твору та процесу його споглядання. Я, наприклад, зовсім не обізнана з таким художником як Юрко Вовкогон, а тим більш з цією його інсталяцією. Але під час читання тексту я отримую досить вичерпну інформацію про що йдеться.

Дуже доречне використання теоретичної конструкції “місця пам'яті” (і що більше, бібліографічно задокументоване належним чином), а також розмірковування наскільки ця конструкція не вповні прикладається до роботи Вовкогона. Це такий зрілий рівень аналізу, коли авторка вже достатньо переосмислила матеріал, щоб знати, на що спертися, а з чим не погодитися.

#5 – Дуже вдалий приклад аналізу одного твору, а саме малюнків Кадана, через призму примарності історичного документу як носія однозначної правди. Авторка доводить сфокусовану тезу, що множинність пам'яті – це множинність інтерпретацій, які унеможливлюють документацію події як єдино вірну. Текст одначе недостатньо термінологічно вивірений, а від того і вербальна структура його нерівна. Частково це може бути і від того, що самі філософствування Кадана є аморфними та квазіінтелектуальними. Тож до його слів треба підходити зі сталево-гострим понятійним апаратом, щоб препарувати ці філософствування та, можливо, навіть провести демаркаційну ціннісну лінію між його малюнками та його словами.

Я б попрацювала над мікрорівнем деяких висловлювань у тексті. Наприклад, речення: “мистецтво, як і пам'ять, неодмінно суб'єктивне, вибіркове та так само не вміє говорити фактами.” Речення мені видається збаналізованим та беззмістовним. Пам'ять – це психічний процес. Мистецтво – продукт людської життєдіяльності. Прирівнювання одного до іншого – абсолютно порожнє.

В початковій, теоретичній частині авторка оперує трьома поняттями: пам'ять, минуле, історія. Це три дуже нетотожні речі. Я б надалі подумала про їхні можливі причинно-наслідкові стосунки. Тут треба дуже відточити терміни та поняття та чітко собі розрізняти, чому в тексті використовується слово “історія”, а не просто “минуле” (зараз вони здаються тотожно-замінні, а вони такими не є). Як історія та минуле співвідносяться між собою, а також який вони стосунок мають до пам'яті? Який стосунок вони мають до документу?

Треба окреслити поняття документальності, коли воно виникло як візуальна практика (наприклад, жанр документальної фотографії чи кіно), а коли та по відношенню до чого почали використовувати поняття історичного документу? Поняття документальності як візуальної практики виникає, наприклад, в 1920-рокі ХХ століття. Я думаю, поняття історичного документу (паспорта, офіційних паперів і т.д.) старіше. До якого поняття апелює сам Кадан? Він, до речі, в своїй роботі посилається не на поняття документу як такого, а саме на фотографію як свідчення. Тож тут дискусію треба звузити до фотографічного медіума, що авторка робить в описовій частині тексту, але я б спробувала далі порозміркувати над різницею медіумів. Для  мене, наприклад, не є очевидним те, що, здається, намагається довести Кадан, що фото – це завжди маніпуляція, а рисунок, начебто, несе в собі якусь істинність. Фото хоч якось має прив'язуватися до референта, тобто до об'єкта свого зображення. Не буває фото, що фізично не виходить з віддзеркалення реального. Рисунок натомість – абсолютно сконструйована реальність, що виходить лише з голови та тіла свого автора. Про яку н йде мова? Це треба далі уточнювати.   

#8 – монументальне мистецтво Чорнобиля

Це гарний приклад журналістського дослідження в царині культури. “Журналістським дослідженням” я цей текст називаю досить умовно. Тут йдеться насамперед про те, що автор зібрав фактаж з певної проблематики. Зв'язно цей фактаж виклав, із зазначенням різних точок зору на існуючу проблему створення муралів в зоні відчуження на противагу збереженню вже існуючої культурної спадщини. Теза статті абсолютна чітка та прозора. Так як ця спадщина - радянська, нею нехтують, особливо зараз, в світлі поточних декомунізаційних процесів. Натомість намагаються привнести нове мистецтво, що часто може мати менш цікаву візуальну складову, ніж радянські мозаїки. То чому б насамперед не зберігати ті культурні надбання, що вже існують в зоні відчуження? Це нова та гостра думка в поточних дебатах про доречність муралів та про збереження мозаїк чи загалом радянського публічного мистецтва. Автор спромігся поєднати ці дві теми – від чого стаття дуже виграє.

Текст, одначе, не мистецтвознавчий, а насамперед журналістський. Попри вичерпний фактаж, в ньому не вистачає теоретичного аналізу мистецтва публічної сфери, муралів, мозаїк, створення та вшанування місць пам'яті, музеїфікації і т.д. Тексту не вистачає рівня концептуальної надбудови. Він є дуже вдалим початком, до якого тепер треба долучити науково-теоретичне дослідження з усіх цих тем. 

Борис Гриньов

Общеее впечатление от работ этого года очень вдохновляющее. Сложная и актуальная тема памяти безусловно трогает многих. В ней не так просто разобраться, но каждый из конкурсантов нашел свой способ сделать это. Кто-то шел по пути абстрактных размышлений, кто-то отталкивался от конкретного художественного материала, кто-то опирался на свой жизненный опыт. Каждый подход оказался по-своему убедительным. Но лучшими мне показались работы, в которых авторам удалось ухватить живой нерв времени.

Первое место тексту № 8 я бы отдал за дерзость и широту мысли. Не каждый сумеет соединить и логично проанализировать и свести воедино столь разные и столь актуальные темы как судьба советского наследия,  "муральная дилемма" и вопросы государственной политики в отношении чернобыльской зоны.

Второе №5 и третье №11 место я отдал текстам, выгодно отличавшимся от остальных тем, что анализировали конкретные художественные произведения. Авторы в них ближе всего подошли к раскрытию темы этого года, не забыв, что конкурс у нас искусствоведческий.

Валентина Клименко

Одна з серйозних вад текстів фіналістів – відсутність цілісності висловлювання: всі автори посилаються на авторитетних філософів, теоретиків мистецтва, але часто ці посилання виглядають лише як демонстрація обізнаності щодо  сучасних гуманітарних теорій; переказування цих думок і теорій становить самостійну капсулу  в тексті, себто  авторам не вистачає майстерності або сміливості поєднувати чужі думки з власними. Тому переможцями для мене є автори цілісних текстів,  з яких підготовлений чи непідготовлений читач може зрозуміти думку, посил, тему, і «побачити» твори, про які йдеться.

В 90% тема пам’яті пов’язується з декомунізаційними процесами, але декомунізація слабо прив’язана до історичного злому, в якому ми живемо і змушені переосмислювати минуле.

№7 – 10 балів

 В цьому есеї мені подобаються структурованість, точний підбір мистецьких проектів, якими  автор(ка) ілюструє свої тези, та нерозривність тканини тексту, в якому її власні думки органічно переплітаються із думками філософів, художників і науковців, що показує їх «засвоєність» і відрефлексованість.

№11 – 9 балів

Цей текст, в якому  читач не тільки думає разом з автором(авторкою) або стежить за ходом думки, але й бачить художній проект разом із автором (авторкою), співпереживає його/її переживанням – той ідеальний випадок, коли при читанні активуються різні рецепториJ Вивірений стиль, що відзначають усі члени журі, цілісне сприйняття теми загалом і проекту як ілюстрації до теми, плюс включеність  мистецького акту/твору  в актуальне суспільне життя, нерозривність мистецтва і поточного моменту історії країни, яку ми проживаємо.

№9 – 8 балів

Я виділила цей текст за метафоричність;  глобальний погляд на проблему пам’яті у світі і її історично-соціологічне підгрунтя; легкість викладу.   

Загрузка...