Дві сторони Мілану. Женя Олійник

«В Мілані ніде поїсти», – попереджає знайома якраз перед моєю поїздкою. «Хіба в малих ресторанах. Ввечері там якраз нікого немає – італійці зазвичай вечеряють удома». «А як ці ресторани виглядають?», – уточнюю. Ходити музеями голодною – непрофесійно. «Ти впізнаєш, вони ніби з 90-х», – каже знайома.

Це правда: стильних демократичних хіпстерських кав’ярень у Мілані практично немає – не на туристичних шляхах, принаймні. Здається, що це місто пропонує виключно дві версії себе: розкішну – для туристів, і невимушену – але тільки для своїх. Виняток – ошатні секс-працівниці в одному з віддалених районів Мілана, яких я виявила по дорозі додому пізно ввечері. Високі, міцні, в довгих напіврозстібнутих пальтах, вони стояли в холодній темряві, наче героїні нуару. З їжею, однак, усе було однозначно: або сліпучі пекарні в склі й позолоті, де одразу троє усміхнених офіціантів при дверях запрошують увійти, або напівпорожні ресторани з пластиковими стільцями, де рахунок напишуть ручкою на клапті серветки (все, втім, затьмарює безлімітний пармезан).

Маша, моя інша знайома, яка мешкає в Мілані й визвалася показати мені місто, зустрічає мене біля ялинки на площі Дуомо в неділю, незадовго до Різдва. Й хоча вона каже, що в менш сонячні будні людей там набагато менше, мені досі важко уявити Дуомо інакшою, ніж блискучою, галасливою, переповненою. Її неможливо пропустити й проігнорувати – Міланський собор, класичний зразок пломенистої готики – один із найбільших соборів у Європі. Й, водночас, просто під сліпучими вітринами пасажу – бездомні, щоправда, всі в новеньких яскравих спальниках.

Тут само неподалік – пам’ятка, для відвідин якої туристи бронюють квитки за місяці – фреска «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі у монастирі домініканців Санта Марія делла Ґраціє. До неї пускають дуже невеликими групами і лише на 15 хвилин. «Вона дуже швидко руйнується, тому такі обмеження, – пояснює Маша. – Не знаю, що краще: не долучатися до її зникнення, чи сходити подивитися, поки вона зовсім не розвалилася». Мене від моральної дилеми рятує те, що я не подбала про квитки заздалегідь. Утім, у наступні дні я символічно компенсувати дефіцит Да Вінчі в замку Сфорца, який частково оздобив художник, та в кварталі Навіглі, який спроектував Леонардо. У фортеці рекомендую уважно вивчати карту експозицій (деякі з них добре сховані на великій території музею), у Навіглі – прогулятися ввечері.

Маша – культурологиня, в Мілані продовжує вивчати мистецтвознавство. Каже, що думала влаштуватись працювати в музей, але це важко навіть для місцевих: кадрові рішення ухвалюють на рівні адміністрації кожного району міста. Але, попри те, що Мілан часто вважають радше містом моди, ніж мистецтва, для музейників тут багато робочих місць мрії. Узяти хоча б Фундацію Прада – центр сучасного мистецтва (здається, сильно недооцінений як місцевими, так і туристами) на місці старих промислових будівель або Музей дизайну, який, серед іншого, влаштовує регулярні виставки італійських дизайнерок.

У Мілані збереглося відносно мало історичних будівель. Під час Другої світової його інтенсивно бомбили, й багато споруд пізніше не вдалося відреставрувати, бо вони були у приватній власності. Втім, багато хто приїжджає в Мілан не за цим. «У район Брера всі ходять подивитися на захмарно дорогі речі», – сміється Маша. Справді: цінники на одязі та взутті у вітринах виглядають як дивовижні музейні експонати. В Пінакотеку там само ми не потрапляємо – запізно. Я приходжу туди сама, в останній день у Мілані, по обіді, і у мене нарешті з'являється відчуття, що Мілан може бути пишним і відкритим водночас.

Фактично вся колекція Пінакотеки – це релігійний живопис з церков та монастирів Ломбардії, доволі складний глядацький досвід навіть для підготовлених відвідувачів. Проте музей зробив усе, щоб бути якомога доступнішим для будь-якої аудиторії. У підписах робіт у Пінакотеці є коментарі від мистецтвознавців і митців, а також дуже прості пояснення сюжетів та особливостей картин для дітей. Разом зі мною по музею хаотично переміщається екскурсія школярів – у кожній залі вони всідаються на підлогу і разом із кураторкою обговорюють роботи. У двох окремих залах за склом відвідувачі можуть побачити частину сховищ та реставраційну майстерню.

Окрім того, у тому самому палаццо знаходиться Міланська академія мистецтв, у яку можна вільно зайти. Тут поряд зі скульптурами з колекції галереї виставлені роботи студентів і висять екрани з розкладами. На старовинних дверях недбало причеплені аркуші з назвами семінарів та номерами аудиторій. Крізь деякі з них можна побачити, як проходять заняття. На верхніх поверхах – обсерваторія і безлюдний музей астрономії. Але, напевне, найзатишніше місце в Брері – це ботанічний сад біля музею, над проектом якого працював архітектор Джузеппе Пьєрмані, автор театру Ла Скала. Я походила поміж підписаними рослинами, деревами гінкго й пронумерованими грядками, і наступного дня поїхала, переконана, що побачила в Мілані найважливіше.

Загрузка...